Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, залишаючи касаційну скаргу відповідача без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, вказав у своїй постанові від 20 листопада 2019 року наступне:

 Пішохід як учасник дорожнього руху (ст. 14 Закону України «Про дорожній рух») не є особою, на яку поширюються норми ст. 1187 ЦК України, і навіть у разі скоєння правопорушення, що потягло за собою заподіяння шкоди власнику транспортного засобу, не може вважатися належним суб’єктом відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки (транспортним засобом). 

 З огляду на імперативні положення ч. 2 ст. 1187 ЦК України на пішохода, який винний у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, не може бути покладений обов’язок з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.Водночас неможливість кваліфікації пішохода як належного суб’єкта відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, у порядку, передбаченому ст. 1187 ЦК України, не свідчить про відсутність правових підстав для притягнення пішохода, з вини якого сталася ДТП, до цивільно-правової відповідальності за завдану його неправомірними діями шкоду на загальних підставах.На спірні правовідносини поширюються норми ст. 1166 ЦК України, якою врегульовані загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Згідно зі ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. 

 Відповідно до статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, нікого не може бути вдруге притягнуто до суду або покарано в поріядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

 У справі «Іванов проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини зазначив, навіть якщо адміністративні і кримінальні провадження відносяться до дій одного й того ж дня, вони стосуються різних подій, а саме нецензурних висловлювань і спричинення тілесних ушкоджень. Таким чином, визнав скаргу явно необґрунтованою та заперечив порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. 

 Також у справі «Курдов і Іванов проти Болгарії» від 31 травня 2011 року Європейський суд з прав людини встановив відсутність порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. У цій справі було зазначено, зокрема, що адміністративне провадження, яке закінчилося штрафом, не відповідало критеріям для того, щоб бути класифікованим як кримінальне обвинувачення. Відповідно, відкриття кримінального провадження проти того ж заявника після призначення цього штрафу не порушило принцип «non bis in idem». 

 Крім того, Європейський суд з прав людини відповідно до своєї сталої практики неодноразово зазначав, що стаття 4 Протоколу № 7до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не обмежується правом не бути двічі покараним.

 Положення статті 124 КУпАП передбачає покарання у виді штрафу або позбавлення права керувати транспортними засобами за порушення учасниками дорожнього руху правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажу, автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, дорожніх споруд чи іншого майна. Проте притягнення до адміністративної відповідальності за спричинення потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження дана норма не передбачає, оскільки це є складом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України. 

 Переглянувши вирок в апеляційному порядку, перевіривши доводи апеляційної скарги захисника, які за своїм змістом аналогічні доводам касаційної скарги, апеляційний суд вказані доводи обґрунтовано визнав неспроможними та з наведенням докладних мотивів ухваленого рішення залишив вирок щодо ОСОБА_2 без зміни. З указаними висновками апеляційного суду погоджується і колегія суддів.Ухвала апеляційного суду належним чином умотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК. 

 Отже, переконливих доводів про необхідність скасування судових рішень щодо ОСОБА_2 та закриття кримінального провадження у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення з касаційної скарги захисника не вбачається.

Дану позицію було викладено в постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року, справа № 493/1096/15-к.

Постановою від 18 вересня 2019 року, Верховний Суд у складі Касаційного кримінального суду у справі № 166/1065/18  зазначив, що розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочинних дій, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в визнанні негативних наслідків злочину для потерпілої особи, намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження. Однак, у матеріалах кримінальної справи стосовно засудженого відсутні дані на підтвердження того, що засуджений поряд із відсутністю цивільного позову, намагався будь-яким чином допомогти потерпілій оговтатись від пережитого, компенсував їй перенесені страждання, чи полегшив душевний біль.

За змістом ст.ст. 234 - 236 КПК проведення обшуку в рамкахкримінального провадження здійснюється на підставі ухвали слідчого судді.Ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особивиконується слідчим або прокурором. 

Навіть якщо в матеріалах кримінального провадження міститьсядоручення на проведення обшуку, виданого слідчим на підставі п. 3 ч. 2 ст.40 КПК відповідному оперативному підрозділу, то дана обставина неузгоджується з приписам ч. 1 ст. 236 КПК, яка не передбачає можливостівиконання ухвали про дозвіл на обшук ніким іншим, окрім слідчого чипрокурора.

Таким чином, можна дійти висновку, що за змістом ч. 1 ст. 236 КПК виконання ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншоговолодіння особи покладається особисто на слідчого чи прокурора і не можебути доручене в порядку п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК відповідним оперативнимпідрозділам. У випадку проведення обшуку іншими особами, окрім слідчогочи прокурора, вказане слід вважати суттєвим порушенням умов обшуку,результати обшуку у відповідності з вимогами ст. ст. 86, 87 КПК не можутьбути використані при прийнятті процесуальних рішень і на них не можепосилатися суд при ухваленні обвинувального вироку, як на доказ.

 Дана правова позиція була висловлена у Постанові ВС ККС  у справі№ 466/896/17 від 29 січня 2019р. 

 При визначенні місця проживання дитини першочергова увага маєприділятися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимогстатті 3 Конвенції.Національне законодавство не містить норм, які б наділяли будь-кого збатьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

 У Постанові КЦС ВС від 18 березня 2019 року по справі №215/4452/16-ц  суд зазначив, що презумпція на користь матері в справах щододітей не підтверджується на рівні ООН, не відповідає позиції Ради Європи тане випливає з Декларації або прецедентної практики Європейського суду зправ людини. Національний суд посилається на рішення ЄСПЛ в справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року, де Суд наголосив, що в такихсправах основне значення має вирішення питання про те, що найкращевідповідає інтересам дитини (аналогічні висновки містять рішення у справах«Цаунеґґер проти Німеччини», «М.Л. проти Великобританії» та ін.). 

Таким чином, остання судова практика України стоїть на позиціїзахисту прав як матері, так і батька та гарантує рівноцінне становищебатьків. 

В разі участі адвоката в іншому слуханні, яке було належним чиномпідтверджене, є підставою для перенесення судового засідання. Дана позиціязакріплена в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположнихсвобод. Дана правова позиція висловлена у рішенні ЄСПЛ  у справі «Бартаяпроти Грузії» (заява № 10978/06) 

 У платіжному дорученні, яке є документом про сплату судового збору,у розділі «Призначення платежу» мають бути вказані відомості про те, якасаме позовна заява (заява, скарга, дія) оплачується збором.В разі подання апеляційної скарги на рішення суду у платіжномудорученні необхідно зазначати номер справи, у межах якої подаєтьсяапеляційна скарга, та дата рішення (ухвали) суду, що оскаржується.